Для учнів 10 - А класу, усний переказ

ІКОНА

Роман стрімко переступив поріг бабусиної кімнати. На підвіконні затишно буркотіло радіо. Бабусі й не видно було за ковдрами, подушками. Коли вона й не спить, однаково лежить із заплющеними очима, піднімається дуже рідко. Лице акуратне, дрібненьке, схоже на квіточку.

Роман підступив до столу з гарною, святково-легенькою скатеркою. На столі пишалась дешева, темно-синього скла ваза, лежав псалтир, якісь ліки. Стояла прикрита рушником ікона. Роман узяв її, задерев’яніло засунув за полу і, не глянувши на стару з її подушками, рвучко направився геть.

Увечері Роман відніс ікону Павлуші Ханенку. Отому, що в Канаду до родичів виїхав, як тільки стало відомо, що вже можна і нічого за це не буде. А тепер от погостювати приїхав. Каже, що в тамтешніх українців така туга за батьківщиною, що мати якийсь сувенір з рідної України — їм за велике щастя. Хоч рушник вишиваний. Хоч ікону. І гроші вони за це ладні заплатити...

Роздивившись принесену Романом ікону, «канадець» Ханенко поклав її на стіл.

— Чи ти мене хочеш одурити, чи хто тебе кинув? — верескнув він.— Дивись.

Ханенко поклав бабусину святиню на стіл, піддів ікону зі зворотного боку ножичком; і на темному дереві забілів папірець із рівними рядками друкованих літер, «...під впливом інженери... згідно з якими архітектурний стиль...»

— Хтось узяв рівненьку дощечку,— пояснював Ханенко, - наклеїв репродукцію з журналу, а потім лаком покрив. Вийшло непогано,— хмикнув,— але на продаж не йде. Тобто,— поправився,— на сувенір не згодиться.

Коли увечері повернувся брат Антон, Роман підійшов до нього:

— Ікону давно продав?

Антон вперся поглядом у темні очі Романа.

— Давно. З рік тому, у місті.

Нікому не скажу. Половину грошей мені оддаси,— мовив похолоділим голосом Роман і пішов до хати.

—  Розказуй хоч усьому кутку, хоч на все село кричи,— насмішкувато крикнув йому в спину Антон.— Грошей тих давно немає. Гроші ті на випускний вечір пішли.

Брати встали один проти одного напружені, як покручі. Якось дивно покликала до хати мати. Бабуся напівсиділа в ліжку. Крилом голубки виглядало з-під хустинки срібне пасмо. Поруч згорбився па стільці батько. Хлопці виструнчились, між, ними стала смутна мати з вологим блиском в очах.

—  Діти... мої... мабуть... до ранку не доживу...— з натугою вилітали з побілілих уст слова.— Довго я... ходила... по цій землі... Живіть і ви... довго... Ікону бережіть... І вона... вас... оберігатиме... (362 сл.)(3а С. Соловйовим).