"Я вірю в пісню солов'я..."

Управління освіти Краматорської міської ради

Міський методичний кабінет

Краматорська загальноосвітня школа І – ІІІ ступенів № 4

Робота учасниці обласного  інтернет – конкурсу «Створи шедевр» 

(номінація «Літературна кав’ярня»)

«Я вірю в пісню солов'я»

Кисельової  Софії,

учениці 10 – А класу

Керівник Саєнко Олена В’ячеславівна,

учитель української мови та літератури

Краматорськ

2015

Я вірю в пісню солов'я

   Хочу зізнатися: я не одразу  взяла ручку й  чистий аркуш паперу. Що було для мене однозначно, так це те,  про що писати. Звичайно ж, про ту біду, яка звалилася на наше місто, Донбас і країну у вигляді російсько-терористичної агресії. А ось який жанр обрати? Зрештою,  я дійшла   висновку, що потрібно просто розповісти про свої спостереження, відчуття, переживання минулого  й сьогодення, коли сама  згадка про Краматорськ розбурхувала розуми всього людства, будь - то президент США Барак Обама або бедуїни в пустелі Сахара. Я впевнена, що це потрібно не лише мені, але й тим, хто знає про війну в основному зі  ЗМІ.

       Адже ще на початку 2014 року ніщо не віщувало  біди. У вересні краматорці  відзначали чергову річницю з дня утворення свого міста. Я не хотіла залишатися осторонь, тому на честь цієї події написала вірш. Наводжу  його повністю, тому що він створився в мирний час і добре розкриває те, якими ми були:

Здравствуй, город мой чудесный,

Знаменитый и известный,

Ты давно для нас родной,

Мы одна семья с тобой.

Краматорские сюжеты-

Соловьиные сонеты,

В них достоинство и честь,

И победы, что не счесть.

Краматорск на карте мира

Как шекспировская лира,

Слава, мощь - его удел,

Город небывалых дел.

Он звучит литьем металла

В зале трудового бала,

Краматорск - моя судьба,

Моя гордость и краса.

В ожерелье Украины

Его лучшие машины,

Город мой - стальной цветок,

Он прекрасен и высок.

Здесь представлен цвет науки,

Бьют рекорды даже внуки,

В Украине города

Знают, этот город – да!

Да – заводам и музеям,

Да - всем паркам и аллеям,

Школам, вузам, землякам,

Что гремят и здесь, и там.

Да – всем нашим ветеранам,

Что несли мир дальним странам,

Да – артистам, да – всем нам,

Вот какой нам город дан!

Быть тебе всегда, мой город.

Бесконечно ты нам дорог.

Украшение страны,

Здесь всегда жить рады мы.

       Коли я переписувала цей вірш для своєї розповіді, то не відразу зрозуміла, що сталося. Папір раптом став вкриватися темними плямами. Лише через якийсь час я усвідомила, що це були мої сльози. Сльози за  тим часом, коли не гинули діти, коли вони не сиділи місяцями в підвалах, не лежали в лікарнях з ампутованими ногами, а писали, як  і я, вірші на честь своєї прекрасної Батьківщини.

       Наприкінці весни й початку літа моє місто щодня стало здригатися від безкінечних вибухів. Почався масовий відтік населення. Відбувалося це приблизно  так. Уранці  до під'їзду припарковувалася  «Газель», до неї вибігали люди, кидали прямо на дно кузова оберемки якихось речей і, не озираючись, кудись від'їжджали. У денний час навіть на вулиці Соціалістичній  рідко можна було побачити перехожого або машину. Лише обгорілі  тролейбуси, авто та блокпости з так  званими  «ополченцями»  на зразок козака Бабая. Я й  тоді, і зараз вважаю цих «ополченців»  навіть не сепаратистами, а терористами і зрадниками Батьківщини.

        У своїй квартирі ми ручкою відзначили на стінах місця, де в разі потрапляння  снаряду  або міни була хоч якась надія вижити. Я ніколи не забуду, як  під  час нічних бомбардувань усе сильніше й  сильніше вдавлювалася в спинку дивана. Свідомість говорила, що це марно, а тіло чинило  по -  іншому.

    У одну з таких безсонних ночей, при світлі свічки, тому що в черговий раз терористи розбомбили підстанцію, без єдиної помарки я написала такі рядки:

Нет,не забуду я войну,

Когда наш город стал пустыней.

Толь наяву или в бреду

В жару за город сердце стынет.

Который день живу в аду.

Все время с черной пеленою.

Умолкли соловьи в саду.

Но знаю, Родина со мною.

Её величие души

Вложу я в строчки золотые.

Они пройдут, придут они

Защитники мои родные.

      Я розумію, що вірш  вийшов  не дуже. Але корегувати  його  в  мене немає бажання, тому що я лише зараз усвідомила, що в цих рядочках  було головне  - віра в перемогу моєї України в той час, коли ворог руйнував наші будинки, школи, мости, щодня забирав життя моїх співгромадян. Коли від вибухів тряслася ручка в моїй долоні, а жах обручем стягував серце.

      Мені нестерпно боляче говорити про це, але як і  тоді, зараз у  місті є люди, що співчувають  терористичним організаціям, у всіх бідах звинувачують наших захисників. Мені здається, що якби кого-небудь з їхніх  родичів розстрілювали б «ополченці»  в козацькій  або чеченській формі, вони б і тоді говорили, що це українські воїни, які навмисне змінили одяг.

   Я можу багато чого  зрозуміти й пробачити, окрім одного - зради. Є маса мирних засобів  відстоювати перед владою свою позицію, як це робиться в більшості країн світу. Але лише не ціною розвалу держави  й  руйнування життів  мирних громадян.

   Уранці 5 липня терористи покинули наше місто. Я з радістю спостерігала, як швидко стали розбирати барикади і дзоти  із залізобетонних блоків і автомобільних шин, розчищати дороги, прибирати пляшки із запальною сумішшю з дахів будівель, відновлювати пошкоджені  від прямих влучань снарядів будинки.

   На банері в сквері Героїв, на якому терористи «увічнили»  свої фізіономії, з'явилося коротке, але дуже ємке гасло: «Краматорськ -  це Україна». Я довго дивилася на нього й  думала, що воно  куди міцніше за ті залізобетонні блоки, якими вороги  намагалися відмежуватися  від країни.

     А довкола ставало все більше й  більше наших бійців з блакитно-жовтим нашивками  на рукавах. Так, це була Перемога, нехай поки  в масштабах  міста, але -  Перемога. Над Краматорською  радою майорів  український прапор.

   Я знала, що небайдужі українці  надають нашим військовослужбовцям усіляку допомогу. Мені теж не хотілося стояти осторонь. Так вийшло, що друзі моїх батьків виявилися волонтерами. Я зібрала декілька мішків теплого одягу й  їжі та домовилася разом з ними поїхати до захисників. А замість традиційного «дякую» вирішила написати їм вірш.

  Коли я прочитала його, деякий час панувала  абсолютна тиша. А потім пролунали оплески. Бійці наввипередки  стали просити подарувати їм поезію на пам'ять, що я із задоволенням і зробила. У деяких із них на очах з’явилися сльози. Саме тому я вирішила розмістити  цю поезію  у  своїй розповіді.

Вы - щит и мечь моей страны,

Её надежда и отрада.

Вчера вы были пацаны,

А нынче лупите вы гада.

Вы не из сказки к нам пришли,

чтоб сказку сделать нашей былью,

Мы в вас защитников нашли,

Что нечисть всю мешает с пылью.

МЫ рады видеть лишь наш стяг,

И вас под стягом невредимых,

Пусть знает ненавистный враг-

Нельзя сразить непобедимых.

Боец былинный, только верь-

Мы сердцем и душой с тобою,

Желаю будней без потерь,

И не было, чтоб вольно горю.

Вы - наша гордость,

Вы - Краматорска честь и силы,

Что расшатала вражий дзот

И навека хребет сломила.

Такие нынче времена,

Для мира места стало мала,

У вас в руках сама судьба,

Спасибо вам, Героям-Слава!

      У ці миті  згадала  про те, що нашу країну вже намагалися завоювати татаро - монгольські  й  фашистські орди. Як наслідок,   усі вони отримали за  заслугами. Я дивилася на бійців, слухала їхні  жарти  -  і  в душі зароджувалася віра, що саме вони захистять нас, зроблять усе, щоб над Краматорськом завжди сяяло сонечко.

  У мене не було бажання запитувати в  бійців, чи страшно їм боротися  з терористами. Тому що це безглуздо.  Мій  прадідусь за підбитий танк у  роки Великої Вітчизняної війни отримав орден Червоної Зірки. Він розповідав мені, що йому було моторошно  вставати перед танком і кидати в'язку гранат. Але любов до Батьківщини перемогла ці почуття.

  Ще недавно Краматорськ був фронтовим містом у самому центрі АТО. Сьогодні він став прифронтовим. Яке холодне й тривожне слово, далеке від відчуття  спокою. Я давно зробила висновок, що тероризм і  мир - поняття несумісні. Не ми почали війну, не ми ініціатори її продовження. Чеченці, козаки, росіяни, сепаратисти, зрадники й  інша нечисть завойовують і руйнують нашу територію, знищують наших людей. Це як ракова пухлина. З’являються  в пам'яті слова відомої  пісні: «Вставай, країно  величезна, вставай на смертний   бій».  Адже вже ясно, що апетити терористів явно не обмежаться лише двома областями. Сподіватися , що «закордонні дядьки і тітки» сплять і бачать, як би нам з вами жилося краще, особливо не доводиться. Тому, на мою думку, єдиний шлях до перемоги – це мобілізація зусиль усіх українців заради збереження нації, державності.

    Я вірю, я знаю: у нас усе вийде!

   Ми будемо  обов'язково жити  у  своєму місті, своєму Донбасі, своєму Криму, своїй Україні, й  ці території стануть кращими , ніж  були до війни. Ми відстоюємо це право найдорожчою ціною  -  ціною свого життя. Вірю, що  не за горами час, коли замість воєн, мін і снарядів на Донбасі знов можна буде почути пісні солов'я. А, як відомо, ці пісні завжди довгождані й  життєстверджуючі. Вони століттями вважаються символом розквіту й любові.