Для учнів 11 - А класу

Уривок для вивчення напам'ять (Ліна Костенко "Маруся Чурай")

І встав Пушкар. Обвів людей очима. Хустки, очіпки, свитки, жупани. І голова у нього над плечима була як вежа в шапці сивини. Ще не старий. І славу мав, і силу. (Про нього потім думу іскладуть. Мине сім літ — і голову цю сиву Виговському на списі подадуть) Пушкар сказав, що злочин — непрощенний. Карати треба, що там говорить. І так карати, щоби люд хрещений не мав за що судові докорить. Закон є суть, тверда його основа. Для того він і звелений судам. Але оце як хочете, панове, а на тортури згоди я не дам!
АБО Я, може, божевільним тут здаюся. Ми з вами люди різного коша. Ця дівчина не просто так, Маруся. Це — голос наш. Це — пісня. Це — душа. Коли в похід виходила батава,- її піснями плакала Полтава. Що нам було потрібно на війні? Шаблі, знамена і її пісні. Звитяги наші, муки і руїни безсмертні будуть у її словах. Вона ж була як голос України, що клекотів у наших корогвах! А ви тепер шукаєте їй кару. Вона ж стоїть німа од самоти. Людей такого рідкісного дару хоч трохи, люди, треба берегти! Важкий закон. І я його не зрушу. До цього болю що іще додам? Вона піснями виспівала душу. Вона пісні ці залишає нам.

 
Або цей:

..Ну, от я й виросла. Ловлю себе на слові. То як, Марусю? Полюбив? Такий? Я — навіжена. Я — дитя любові. Мені без неї білий світ глевкий. Ото за те й судити мене треба. Всі кари світу будуть замалі. Моя любов чолом сягала неба, а Гриць ходив ногами по землі. Біднесенький, намучився зі мною. Веселий був, а я була сумною. Ласкавий був, розгублений і добрий. Зайшов за мене, як за чорний обрій. Гукав мене, а я вже не озвалась. Заплутався,— сказала: вибирай. А в нього ж серце навпіл розривалось. А він Бобренко. Він же не Чурай. АБО: Дійшла до нас, до гетьмана, відомість,  іж у Полтаві скоївся той гріх,  що смертю має буть покараний.  Натомість  ми цим писанням ознаймуєм всіх:  В тяжкі часи кривавої сваволі  смертей і кари маємо доволі.  І так чигає смерть вже звідусіль,  і так погрeбів більше, ніж весіль.  То чи ж воно нам буде до пуття —  пустити прахом ще одне життя?  Чурай Маруся винна у в одному:  вчинила злочин в розпачі страшному.  Вчинивши зло, вона не є злочинна,  бо тільки зрада є тому причина.  Не вільно теж, караючи, при цім не  урахувати також і чеснот.  Її пісні — як перло многоцінне,  як дивен скарб серед земних марнот.  Тим паче зараз, як така розруха.  Тим паче зараз, при такій війні,-  що помагає не вгашати духа,  як не співцями створені пісні?  Про наші битви —на папері голо.  Лише в піснях вогонь отой пашить.  Таку співачку покарать на горло, —  та це ж не що, а пісню задушить!" АБО:

Виходить полк. Іван під корогвами.
І я край шляху осторонь стою.
Моя душа здригнулася словами.
Співають пісню, боже мій, мою!

І "Зелененький барвіночку",
й "Не плач, не журися,
а за свого миленького богу помолися".
І про того козаченька,
що їхав за Дeсну.
"Рости, рости, дівчинонько,
на другую весну!"
І про воду каламутну,
чи не хвиля збила.
І про тую дівчиноньку,
що вірно любила.
І про гору високую,
і про ту криницю....

Дівчата вчора берегом ішли,
та й заспівали: "Ой не ходи, Грицю".

А я стояла... Що ж мені, кричати?..
Які мені сказати їм слова?..
Дівчаточка, дівчатонька, дівчата!
Цю не співайте, я ж іще жива.